Екзистенційно-ностальгійні мотиви в поезії Остапа Тарнавського (концепт "чужина")

Abstract

У статті розглянуто екзистенційно-ностальгійні мотиви в поезіях Остапа Тарнавського періоду еміграції. Метою статті є аналіз концепту «чужина», що є складовою частиною макроконцепту «доля» й лейтмотивом численних віршів митця, написаних в екзилі. Екзистенційно-ностальгійна лірика поета, у якій поєднано драматичні відчуття емігранта-вигнанця й екзистенційне осмислення власної долі як трагедії буття українця без України, втілена в наскрізній опозиції «чужина – рідна земля». Як і в багатьох інших поетів-емігрантів, у поезії О. Тарнавського наскрізним є образ мандрівника – «подорожнього», що бреде чужими дорогами в пошуках дому. Екзистенційність цього драматичного образу полягає в тому, що лише рідний край для ліричного героя може бути справжнім домом, проте він з року в рік віддаляється, залишаючись недосяжним, і з кожним днем нездійсненна мрія про нього більше нагадує ілюзію, породжуючи в душі ліричного героя втому, хвилі самотності, зневіру й безнадію, залишаючи в серці лише спогади, трагічний досвід минулих днів і втрачені надії. Досліджено, що концепт «чужина» реалізується в ліриці О. Тарнавського через численні семантичні поля, такі як «мандрівка», «ісход», «дороги», «пристань», «притулок», що сукупно формують картину еміграції в художньо-поетичному світі митця, висвітлюють світовідчуття та світобачення українця «без ґрунту», що шукає пристановище в чужих землях, час від часу оглядаючись назад, де щодалі віддаляється й зникає за горизонтом його рідний край, залишаючись у ностальгійних спогадах та породжуючи екзистенційну безвихідь від усвідомлення неможливості повернення до рідного дому. У своїй ліриці митець осмислює «ісход» частини українського народу (і себе особисто) з рідних теренів з історіософського погляду та екзистенційно-філософського усвідомлення долі емігранта-вигнанця в епоху історичних катаклізмів ХХ століття.