Перекладачка Ірина Стешенко на сторожі рідного слова (на матеріалі архівних джерел)

Abstract

У статті досліджено епістолярну спадщину Ірини Стешенко, здійснено аналіз низки художньої, довідкової та наукової літератури, яка допомагає висвітлити проблему лінгвоциду української мови в умовах радянської системи. Звернено увагу на громадянську позицію перекладачки в боротьбі за рідне слово, на підтримку її зусиль українськими культурними діячами. Об’єктом дослідження стали особливості вживання наголосів, лексичного складу, синтаксичних конструкцій української мови та їхнє викривлення радянською системою з певною ідеологічною метою. Епістолярій Ірини Стешенко проливає світло на механізми втручання в правописні та лексичні норми, коли були вилучені та замінені штучними зросійщеними утвореннями питомі лексеми української мови. Соціолінгвістичні підходи допомагають виявити специфіку мовної політики московсько-більшовицького режиму в Україні у ХХ столітті та її наслідки в нашому сьогоденні. Архівні джерела, використані в дослідженні, дають можливість встановити, які норми української мови обстоювала Ірина Стешенко, а які вважала штучним нашаруванням російських кальок. Аналіз словників української мови, укладених після 1933 р., показує, що ці наукові праці заідеологізовані й демонструють відверту тенденцію їхніх укладачів до стирання різниці між українською та російською мовами. Засвідчено увагу Ірини Стешенко до ономастичної проблематики, зокрема до заміни давніх українських назв околиць столиці Голосіїв, Китаїв, Святошин, Пирогів. Аналіз тогочасної лінгвістичної політики дає підстави стверджувати, що причина утворення нетипових топонімічних форм є наслідком зумисного втручання в «організм» української мови. Заслуга Ірини Стешенко в тому, що вона намагалась зупинити негативні тенденції, які нівечили та асимілювали українську мову, надавала їм публічності, апелюючи до думки авторитетів, привертала увагу до проблеми, а також, що важливо, своїми перекладами світової класики протидіяла зросійщенню рідної мови.