Освітня політика в Хорватії (кінець ХХ - початок ХХІ ст.): стратегія післявоєнної відбудови і європейського розвитку

Abstract

Мета статті – представити результати дослідження освітньої політики в Хорватії (кінець ХХ – початок ХХІ ст.), охарактеризувати стратегічні напрями післявоєнної відбудови і європейського розвитку хорватської освіти, визначити найбільш важливий для України досвід реформування освіти в Хорватії. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, об’єктивності, а також на загально наукові методи (аналіз, синтез, класифікація) та спеціально-історичні методи (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний). Наукова новизна полягає у тому, що вперше в українській історичній науці проаналізовано освітню політику Республіки Хорватія 1991–2023 рр. Висновки. У результаті дослідження встановлено, що освітня політика у Хорватії від 1991 р. до наших днів характеризувалася кількома головними тенденціями: відновлення національних освітніх традицій; європеїзація, розвиток людського капіталу. Можна виокремити такі періоди її розвитку: 1) 1990-ті рр. – демонтування соціалістичної моделі виховання та структури освіти, відродження національної системи освіти, перші кроки на шлях до європеїзації, відсутність системних управлінських рішень і змін у законодавстві; 2) 2000–2013 рр. – поступова і цілеспрямована європеїзація задля досягнення основних європейських стандартів у сфері освіти, ухвалення доленосних рішень та формування інституційних засад європеїзації; 3) 2013–2023 рр. – подальша розбудова освіти на шляху європеїзації, удосконалення законів, поновлення стратегій, утвердження структури освіти, увага до модернізації змісту освіти, реалізація компетентнісного підходу. Водночас окреслилася низка проблемних моментів у розвитку освіти: недостатня інфраструктурна та кадрова спроможність у дошкільній і початковій освіті; неефективна модель фінансування деяких рівні освіти; недостатній рівень освітніх результатів (бал PISA); зменшення інтересу молоді до вступу на трирічні освітні професійно-технічні програми; низький рівень зайнятості осіб із повною вищою освітою; недостатні ресурси для забезпечення якості освітніх програм у вищій школі тощо. Для України, на нашу думку, буде корисним використати такий досвід хорватської освіти: створення «шкіл повного дня»; надання більш широкого доступу волонтерським організаціям до середніх і вищих закладів освіти; удосконалення системи освіти дорослих шляхом подальшої розробки професійних стандартів, освітніх програм і відповідного методичного забезпечення; широка діджиталізація системи освіти і формування цифрової компетентності учасників освітнього процесу.