Еротична природа інтертекстуальності у романах Юрія Андруховича 1990-их - 2000-их років

Abstract

Незважаючи на чималу кількість літературознавчих, філософських і культурологічних розвідок на тему інтертекстуальності, ця риса постмодернізму досі є актуальним мистецьким явищем, а значить, вимагає дослідження, проговорювання й актуалізації, зокрема й тому, що період постмодернізму поступово згасає, а відтак постає потреба в його осмисленні чи навіть переосмисленні. Ця стаття акцентує увагу на еротичній природі постмодерної інтертекстуальності в ранній творчості Юрія Андруховича. Для дослідження було обрано романи 1990-х – 2000-х років, у яких найбільш чітко проявляється саме класична модель інтертекстуальності, розроблена такими знаними основоположниками постмодернізму, як Юлія Крістєва, Ролан Барт, Жеррар Женнет та ін. Аналіз інтертекстуальних моделей у аспекті еротизму зумовлений тим, що в добу постмодерну презумпція тотальної текстуальності нерозривно пов’язана з гіперсексуальністю, насолодою, цивілізацією та її продуктами, що приходить на зміну невдоволенню нею в модерну епоху. Найбільш повно згаданий феномен виявляє себе в романах «Рекреації» (1992), «Перверзія» (1996) та «Дванадцять обручів» (2003). Автори доводять універсальну природу інтертекстуальності творів Ю. Андруховича, наголошуючи на тому, що інтертекстуальні вкраплення в них (зокрема в романі «Перверзія») значно ширші за літературний контекст і містять приклади музичного, культурного та філософського інтертексту поруч із алюзіями чи навіть цитатами з інших літературних творів. З іншого боку, акцент на інтертексті як одному з основних принципів написання сучасного роману про кохання дає можливість трактувати перераховані твори як специфічний простір «насолоди/задоволення від тексту» («Рекреації», «Дванадцять обручів»). Маємо на увазі, що читачі (а разом з ними й автор-постмодерніст) не лише отримують задоволення від тексту в традиційному сенсі (цікавий сюжет, проста композиція, зрозумілий фінал, який виправдовує читацькі сподівання), але й переживають відчуття цілком деміургічної насолоди – насамперед від того, як химерно переплітається в тексті авторська вигадка та вдала інтертекстуальна гра.