Утрачена та знайдена сторінка українського вільного віршування: поезія 1940–1950-х років

Abstract

У статті на значному теоретичному та ілюстративному матеріалі окреслено особливості вільного вірша в українській материковій і діаспорній поезії середини ХХ ст. (1940–1950-ті роки), позначеної домінуванням метричних форм. Зміст верлібрового твору, якому автор надає рис того чи того жанру (медитація, пейзаж, сон, спогад тощо), переносить семантичні акценти із зовнішнього на внутрішній світ. Важливим тут є й стилістичний чинник, з огляду на стрімкі зміни в індивідуальній манері письма поетів, спричинені реаліями суспільного, політичного та культурного життя нашої країни в середині ХХ ст. Завдяки поодиноким, але прикметним поетичним досягненням у верлібристиці тієї доби стало можливим усунути «білі плями» у дослідженні її розвитку. Це й зумовило актуальність роботи та її мету – виявити особливі риси українського верлібру 1940–1950-х років у зіставленні з метричною поезією окремого автора. Так, у віршах поетів материкових (Павло Тичина, Андрій Малишко, Федір Потушняк) та діаспорних (Михайло Орест, Леонід Мосендз, Євген Маланюк) очевидними є виразні переходи від раннього модернізму (неоромантизму та символізму) до паростків постмодерного стилю інколи навіть в одному творі. У 1940–1950-х роках дедалі потужніше виявляється сакральний, зокрема містичний, елемент ліричної оповіді, показаний через природні та релігійні концепти. Метафору «храм природи», де головним обрядом є поетична творчість, оприявнено в медитативних інтонаціях, завдяки яким українські культурні архетипи інтегруються у загальнокультурний макрокосмос. Вільновіршові картини світу кожного автора постають на основі синтезу жанрово-стильових, образних, композиційних домінант і поєднуються концептом свободи як можливістю вільного добору зображально-виражальних засобів Такий підхід визначає іманентність верлібру української поезії завдяки нерівномірним ритмам, якими уособлено порухи душі поета.