Стратегія поведінки письменника в умовах творчої несвободи (за «Щоденником» Олеся Гончара)

Abstract

У статті досліджено особливості поведінки провідних українських письменників 20–90 рр. ХХ ст., які характеризують риси творчої атмосфери того часу. У межах зазначеного періоду виокремлено кілька часових проміжків зі спільними ознаками. Установлено, що Олесь Гончар потерпав через відсутність творчої свободи, про що багаторазово зазначав у «Щоденнику». Він аналізує різний ступінь ідеологічного тиску та різноманітні його форми на прикладах письменників, із якими перетиналися творчі долі автора або ж поведінка яких збережена в пам’яті письменницької спільноти. Страх був домінантною рисою, яка визначала творчі інтенції авторів. З-поміж письменників можна виокремити невелику групу, яка відверто колаборувала з владою, була активним чинником впливу на письменницький загал із метою залякування і спрямування в рамки, визначені компартією. Найбільш тепле ставлення автора спостерігаємо до письменників старшого покоління – Олександра Довженка, Юрія Яновського, Павла Тичини. Митці, творчість яких загнана у вузькі суспільні рамки, переживають складний спектр страждань, зрозумілий авторові «Щоденника». Більшу стриманість О. Гончар виявляє у ставленні до покоління шістдесятників, особливо – до Василя Стуса, безкомпромісність поглядів якого ставила морально-етичну планку, зависоку для Гончара. Особистий досвід письменника позначений як творчими чинниками, так і його адміністративною, державною, партійною діяльністю, що не дає підстав для широких узагальнень, але показує тиск на творчу особистість без жодних винятків. Видається, що кілька факторів життя були визначальними для поведінки письменника Олеся Гончара. По-перше, голодомор, пережитий ним у рідному селі на Полтавщині у підлітковому віці; по-друге, репресії 1937 року, про які він знав із архівних документів та розмов із письменниками, перед очима яких вони розгорталися, по-третє, перебування в німецькому полоні. Кожна із цих травматичних подій була елементом його страху, який у потрібний момент активувало компартійне керівництво найвищого рівня. Олесь Гончар особливо детально показує епопею гонінь на нього після появи роману «Собор». На догоду компартійному керівництву та літературним критикам письменник вдавався до переробки багатьох своїх творів. Останні роки життя, коли Гончар не був скутий обмеженнями радянської ідеології, він віддав праці над відновленням первісних текстів, ба більше, наполягав на забороні тиражування своїх творів, які зазнали примусового втручання в їхній зміст під впливом цензури або критики. Показано, що до індивідуального досвіду творчої несвободи Олесь Гончар додає такі засоби тиску на письменників, як доступ до видання творчого продукту: формування редакційних планів, відхилення рукописів без права внести зміни. Тиск на письменників у спосіб виключення зі Спілки письменників України, позбавлення роботи в редакціях літературних журналів і газет, заохочення наклепів, підозр, цькування не раз призводили до психічних їх захворювань і смертей. Виснувано, що сила тиску на творчу свободу письменників залежала від суспільних чинників, які домінували в той чи той період, і ця практика була повсюдною й різноманітною.