Christian clergy in the Ukrainian national revival of the second half of the XIXth - the first third of the XXth century: modern historiography

Abstract

Мета дослідження – представити та проаналізувати новітні студії з історії культурно-просвітницької, соціально- та національно-організуючої діяльності духовенства в добу українського національно-культурного відродження другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття. Увагу, насамперед, приділено висвітленню змісту наукових доробків, які присвячені розкриттю внеску православного, греко-католицького та протестантського священства в піднесенні українського національного руху та духовно-релігійного відродження. В основі дослідження – цивілізаційна та соціокультурна методологія, системний науковоконцептуальний підхід історіографічного аналізу, інструментарій яких дав змогу досягти пріоритетів науковості та об’єктивності у висвітленні історіографічних фактів, історизму та наступності в побудові історіографічного наративу, міждисциплінарності та інтеграції історіографічних висновків. Наукові положення виснувано на основі принципів конфесійної нейтральності та світоглядного плюралізму. Методологія дослідження інспірована завданнями інтерпретації наукового доробку вчених-істориків щодо аналізу взаємовпливів релігійно-церковної та культурно-просвітницької діяльності духовенства різних конфесій, з’ясування їхнього внеску в духовне відродження українців. Наукова новизна представленої студії полягає в актуалізації, систематизації та аналізу новітніх історичних досліджень, які присвячені культурно-просвітницькій діяльності духовенства в добу українського національного відродження. Для систематизації відповідного історіографічного наративу введено тематичнометафоричне поняття “історіографічна катедра”, розглянуто евристичний потенціал сучасних історичних студій для конфесійно нейтральної та наукової інтерпретації місця і ролі клерикального чинника в українській національній історії. Висновки. У новітній історіографії прослідковується думка про те, що релігійно-церковна та культурно-просвітницька діяльність духовенства відіграла вагому роль у розвитку та піднесенні українського національного руху другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття. Аналіз процесу нагромадження знань з історії діяльності духовенства свідчить, що вчені зосереджуються на вивченні культурно-просвітницької, суспільної та соціальної роботи православного, греко-католицького та протестантського кліру. Саме на основі такого принципу істориків об’єднано на трьох т. зв. “історіографічних катедрах”. Суспільну місію православних священиків історики розглядають дуалістично, відзначаючи як його ангажованість до російської ієрархії, так й національні устремління частини православних священиків щодо боротьби за автокефалію українського православ’я. Діяльність греко-католицьких отців історики вивчають у контексті їхньої спрямованості до активної суспільно-політичної діяльності, акцентуючи увагу на українських пріоритетах їхньої еклезіальної та національної ідентичності. Натомість ініціативи протестантів учені висвітлюють у контексті нових соціально-економічних реалій імперської доби (етика капіталізму), наголошуючи на помітному внеску протестантських пасторів у розвиток міжрелігійних відносин у тогочасній Україні. Позитивною ознакою сучасної історіографії є ерозія радянської атеїстичної історіографічної парадигми та відхід істориків від однобічного сприйняття історичного процесу. Важливим є й той факт, що переважна більшість істориків релігії та церкви не механічно змінила атеїстичний підхід на конфесійний, а все ж дотримується раціоналістичної дослідницької парадигми, вибудовує наукові положення на пріоритетах науковості, об’єктивності та конфесійної нейтральності.