Параметризація іменникової омонімії з компонентом-запозиченням в українській мові

Abstract

Дисертація є новаторським дослідженням особливостей розвитку внутрішньомовної іменникової омонімії з компонентом-запозиченням в українській мові. Уперше в лінгвоукраїністиці здійснено спробу створити корпус іменникових омонімів з компонентом-запозиченням, застосувати комплекс критеріїв розмежування омонімії й полісемії з урахуванням компонентів-запозичень, які, адаптувавшись на українському мовному ґрунті, поповнили словниковий склад української мови, установити ступінь кодифікованості утворених омокомплексів на синхронному зрізі, проте з окресленням орієнтовного часу з’яви запозичення з відповідним значенням, яке спричинилося до розвитку омонімії, за даними історичних лексикографічних джерел (інформацію дібрано на основі реєстрів орієнтовно 40 лінгвістичних словників – як одномовних, зокрема тлумачних, етимологійних, словників іншомовних слів, словників омонімів, так і багатомовних (перекладних)) і параметризувати їх з метою простежити тенденції розвитку словникового складу української мови, намітити перспективи його розширення, пересвідчитися у валідності дії закону мовної економії і зусиль мовця за рахунок омонімізації тих чи тих значень тощо. Передусім випрацьовано метамову дослідження (запроваджено терміни омокомплекс, омопара, оморяд); визначено обсяг поняття запозичення і увідповіднено місце в цій системі дотичних понять (запозичені слова, іншомовні слова, інтернаціоналізми, варваризми, іншомовні вкраплення, екзотизми); відмежовано лексичну омонімію від суміжних з нею явищ (омоформи, омографи, омофони). Окреслено теоретичні засади омонімії як лінгвального феномену, опертого одночасно на симетрію форми й асиметрію змісту. Представлено етапи розвитку вчення про омонімію й спостережено особливості підходів до випрацювання цього вчення – від часів давньогрецьких філософів до сучасності, від несприйняття омонімії, кваліфікації її як негативного явища, як «прикрого непорозуміння», яке ускладнює комунікацію, до визнання як позитивного явища, яке сприяє компактності мови за рахунок економії одиниць плану вираження, збагаченню її виражальних засобів тощо. Схарактеризовано основні шляхи утворення омонімії в лінгвоукраїністиці, серед яких традиційно вирізняють: розвиток значень полісемного слова й подальше розходження цих значень; звуковий збіг слів у результаті різних фонетичних змін, яких зазнає те чи те слово; звуковий збіг слів, утворених від різних основ; утворення однакових за звучанням слів за допомогою різних словотворчих засобів; засвоєння слів з інших мов. Особливу увагу зосереджено на засвоєння слів з інших мов як шлях утворення омонімії. Активізація цього шляху утворення омонімії є результатом масштабів глобалізації як процесу всесвітньої політичної, економічної й культурної інтеграції та уніфікації в сучасному світі, які свідчать про новий етап розвитку людської цивілізації, що супроводжується різними змінами у всіх сферах життя. Взаємодія мов як наслідок культурної інтеграції – одного з напрямів глобалізації – слугує вагомим стимулом різних мовних змін, мовного розвитку, серед іншого, поширення й поглиблення мовних контактів. Кількість лексичних запозичень, зумовлених таким мовним контактуванням, повсякчас збільшується, що, зрештою, з часом за певних умов і приводить до розвитку омонімії. Актуалізовано проблему розмежування омонімії і полісемії, оскільки в результаті добору фактичного матеріалу з різних лексикографічних джерел оприявнено різні підходи щодо цього в укладачів лексикографічних джерел. Зауважено, що науковці тривалий час порушують у своїх працях цю проблему, визначаючи з більшим чи меншим ступенем конкретизації природу полісемії і омонімії, дефінуючи позначувані ними поняття, з’ясовуючи сутність протиставлення їх, окреслюючи причини цього, намагаючись запропонувати критерії, які б виявилися валідними для розмежовування згаданих явищ, але констатовано, що досі одностайності дійти не вдається. Водночас наголошено, що з розширенням наукових парадигм – від структуралістської до когнітивної з домінантним принципом антропоцентризму, який передбачає розгляд лінгвістичних проблем з урахуванням ролі людини і її свідомості у висвітленні їх, з урахуванням динамізму й мобільності всіх мовних процесів, доцільно застосовувати комплекс критеріїв (зокрема, семантичний (між омонімами немає внутрішнього мотивованого зв’язку або він вже надто віддалений), словотвірний (омоніми формують різні словотвірні ряди), синтаксичний (омоніми виражають різні синтагматичні відношення і відповідно мають різне синтаксичне оточення), лексичний (омоніми утворюють різні синонімні ряди) і тематичний (омоніми належать до різних тематичних груп чи терміносистем)), який і буде релевантним у такому випадку, оскільки кожен наступний застосований критерій удокладнюватиме, увиразнюватиме попередній. Зроблено огляд різних типів систематизування омонімів у слов’янському мовознавстві загалом й українському зокрема. З огляду на ці узагальнення, а також на формат взаємодії мов, базований на кількості мов-донорів (омонімія в результаті запозичення з однієї й кількох мов) і на їхній спорідненості (омонімія в результаті запозичень з далекоспоріднених і неспоріднених мов) випрацьовано систему параметрів аналізу омокомплексів, адекватних досліджуваному матеріалу, й обґрунтовано механізм послідовності опису фактичного матеріалу. Установлено, що в межах запозичування з однієї мови на послідовність опису матеріалу впливають кількісні показники виявленої омонімії, а також кількісне наповнення лексико-семантичних груп іменників, до яких належать перші компоненти омокомплексів, семантика яких значною мірою зумовлює розвиток омонімійних відношень; серед релевантних параметрів – кількість компонентівзапозичень в омокомплексі (з відповідним вирізненням омопар та оморядів); ступінь кодифікованості цього омокомплексу у словниках; спосіб постання омонімії (розпад полісемії запозичення й відповідно утворення окремих лексем, випадковий збіг запозичень з різних мов чи зрідка наслідок різних словотвірних процесів, які зазнає те чи те запозичення, адаптовуючись до граматичного ладу української мови) і повнота омонімійності, тоді як у межах запозичувань з двох і більше мов послідовність опису омокомплексів залежить від кількісного наповнення моделі (модель омокомплексу відображає кількість компонентів і мову-донор, звідки запозичено кожен компонент), яка засвідчує відповідні омонімійні відношення; релевантними показниками є репрезентативність мовдонорів, які прислужилися спершу для запозичування, а потім і розвитку на їхній основі омонімійних відношень; ступінь кодифікованості у словниках; спосіб постання омонімії й повнота омонімійності. Результати параметризування іменникової омонімії з компонентомзапозиченням в українській мові уможливили дійти висновку щодо рівня динамізму українського лексикону з урахуванням, серед іншого, й частки запозичень з інших мов, простежити тенденції щодо, з одного боку, частотності й регулярності запозичування з тієї чи тієї мови, а з іншого – ймовірності постання в результаті запозичування омонімії, рейтингувати мовні системи, представлені відповідними моделями (у межах однієї мови і двох чи більше, а також з урахуванням формату спорідненості мов – близькоспоріднені, далекоспоріднені і неспоріднені), компоненти яких найчастіше вступають в омонімійні відношення.