Історія козацтва в XVI ст. у польській історіографії 1863 – 1939 років

Abstract

Доведено, що історія українського козацтва від його зародження і до кінця XVI ст. викликала значний інтерес у польських науковців, що працювали у період 1863 – 1939 рр. Дослідження польськими істориками історії українського козацтва розвивались в останній третині ХІХ та першій третині ХХ ст. під значним впливом глибоких політичних змін у регіоні Центральної та Східної Європи і становища польського народу й у контексті ґрунтовної трансформації теоретично-методологічної сторони наукових досліджень. Значне зацікавлення польських науковців історією козацтва також зумовлювалося пожвавленням і загостренням міжнаціональних відносин польського й українського народу, коли як вчені, так і пересічні поляки шукали в історії пояснення та відповіді на різноманітні складні й неоднозначні проблеми сучасності. Рання історія українського козацтва від його зародження й до кінця XVI ст. стала однією із ключових проблем польських досліджень історичної україніки, адже саме у вивченні проблем ґенези та складання козацтва і різноманітних явищ його існування й польсько-козацьких відносин історики намагались простежити витоки майбутніх подій як у вкрай важливому для долі Речі Посполитої XVII ст., так і навіть у ХХ ст. Обґрунтовано, що бачення польськими вченими початкового етапу історії козаків часто зумовлювалися різноманітними історіософськими ідеями та політичними обставинами й концепціями свого часу. Так, популярні в цю епоху різноманітні расові та цивілізаційні теорії вагомо впливали на формування серед польських істориків ідей про тюркську основу раннього козацтва чи приналежність їх до азійського цивілізаційного простору. Основою для таких суджень були філологічні пошуки витоків поняття «козак» у тюркських мовах, свідчення джерел про існування серед кочових народів Великого Степу різноманітних спільнот, що мали назву «козаків», та різноманітні історичні міфи Нового часу. У пошуках чужих, не слов’янських та не європейських коренів козацтва, ставилася мета зображення їх як чужорідного елемента у польсько-литовській державі та навіть у стосунку до українського народу. При цьому, виходячи із різноманітних історичних міфів, козакам, як нібито представникам кочового азійського світу, приписувався цілий комплекс негативних рис як варварів, грабіжників, ворогів усіх культурних надбань і анархічної, чужої різноманітним процесам державотворення, спільноті. Водночас існував сентиментальний, успадкований ще із епохи романтизму, образ козацтва як породження специфіки існування у степах громад людей найрізноманітнішого соціального та етнічного походження, яких об’єднало бажання свободи, здійснення військових подвигів та їхні різні конфлікти із державою, панівним у ній суспільним ладом. Встановлено, що у дослідженнях історії українського козацтва першої половини XVI ст. польські історики ключове значення у його формуванні намагалися відшукати у впливах та цілеспрямованій діяльності польськолитовської держави, польської культури та самих представників польського народу. Тому головні акценти робились на організаційних заходах різних старост та місцевих посадовців польсько-литовської держави, що часто використовували козаків для оборони прикордонних українських територій від нападів татар, й здійснення у відповідь походів на терени Османської імперії та Кримського ханства. Часто у працях польських дослідників спостерігаються спроби віднести усі позитивні, у їхніх оцінках, вчинки цих посадовців на рахунок осіб, що мали б польське етнічне походження й вірно служили королеві. Натомість старостам, що виводилися з українських шляхетських родів, здебільшого приписували авантюризм, анархізм, проведення самовільних грабіжницьких походів проти турків, які лише шкодили польській державі та породжували її конфлікт із Османами. У зв’язку з цим у дослідженнях польських істориків нерідко простежується дихотомія образів цивілізаторської благочинної діяльності польської держави на українських землях й відсутності державницької, політичної та культурної ідеї серед українців, яких зображували більш відсталими від поляків у цивілізаційному плані і нездатних до самостійного цивілізаційного поступу. З’ясовано, що історія українського козацтва у другій половині XVI ст. викликала зацікавлення польських істориків у контексті вивчення різноманітних проблем як внутрішнього життя польсько-литовської держави, так і при дослідженні зовнішньополітичних подій. Розглядаючи події різноманітних козацьких походів на турецькі й татарські володіння, науковці виділяли діяльність князя Дмитра Вишневецького, якого показували частково як продовжувача справ попередніх великокнязівських старост на українському прикордонні, а частково як самостійного політичного гравця. У більшості оцінок польські історики зображали князя як авантюриста, що керувався бурхливим темпераментом та власними амбіціями, й тому був ними зарахований до своєрідного «класичного», у їхньому розумінні, типу українських шляхтичів. Зокрема, зверталася увага на факт тимчасового переходу Вишневецького на службу до московського царя Івана IV Грозного й цим підкреслювалася мінлива вдача князя та його схильність до зради, що приписувалася усьому козацтву. Як авантюру, спричинену ворожими до Польщі інтригами Австрії, трактувалися походи Дмитра Вишневецького та Івана Підкови на Молдову. Окремо багато уваги польські науковці надавали історії заснування першої Запорізької Січі, що закономірно оцінювали як вагому події появи особливого осередку, до якого тяжіло українське козацтво. Попри це деякі дослідники зображували ранню Січ тимчасовим поселенням, що не мало потенціалу вирости до ролі справжньої «козацької столиці». Визначено, що одне із ключових місць у польських козакознавчих дослідженнях займала історія створення перших реєстрів козацького війська. Актуальним звернення до цієї проблематики було у контексті вивчення інтелектуалами проблем об’єднання різних народів польсько-литовської держави в єдиній унійній державі й через формування ними постулатів т. зв. «Ягеллонської ідеї». Особливо активно такі ідеї пропагували уже в міжвоєнний період історики, що були прихильні до політичного табору Ю. Пілсудського, у середовищі якого набули популярності концепції побудови федерації з різних народів, згуртованих в єдину політичну націю. Польські історики здебільшого бачили ідею заснування реєстрового козацтва вислідом королівської політики щодо спроби зупинити самовільні козацькі походи на турецькі володіння, тому з-поміж причин створення козацького реєстру на перше місце ставили потреби влади взяти козаків під свій контроль. Натомість використання військової сили козаків на службі держави здебільшого бачилось уже другорядною метою королівської влади. Особливу увагу дослідники приділяли реформам короля Стефана Баторія й наданню ним козацтву низки прав та привілеїв. Для вчених важливим було встановити підстави, на яких оформилась т. зв. «Баторіанська легенда» про створення із козацтва привілейованої військової верстви, що слугувала доказом козаків у їхній пізнішій боротьбі за власні права. Чимало істориків стверджували про уявний характер особливого статусу козацтва, який вони бачили наслідком привілеїв Баторія, й цим заперечували претензії козаків на особливе місце у суспільстві Речі Посполитої. Це, зі свого боку, давало підстави дослідникам ставити під сумнів й розглядати як звичайні заколоти та злочинну діяльність усі наступні козацькі повстання кінця XVI та XVII ст., спричинені боротьбою за власні права. Обґрунтовано, що козацькі повстання кінця XVI ст. викликали жваві зацікавлення польських дослідників своєю вагою як першого такого роду внутрішнього конфлікту у межах Речі Посполитої між державною владою та українськими козаками, позаяк вони започаткували цілий ланцюжок подібних збройних протистоянь, які, зрештою, переросли у масштабну національновизвольну війну українського народу середини XVII ст. Попри часті спроби приписати причини повстань К. Косинського та С. Наливайка єдино особистим амбіціям їхніх лідерів чи у бажанню козаків захопити військову здобич у шляхетських маєтках, польські дослідники останньої третини ХІХ й першої третини ХХ ст. дедалі більше наголошували соціальні та політичні причини конфліктів, на конкуренцію між різними типами колонізації степового прикордоння. Також історики намагались шукати причини козацьких повстань в інтригах австрійських імператорів із династії Габсбургів, що зумовлювалось специфікою історіософських концепцій певних історичних шкіл, зокрема варшавської, та окремих істориків щодо пошуку причини чи не усіх головних проблем польського народу та держави у іноземній агресії та підступах, а особливо в «німецьких інтригах». Польські історики багато уваги присвячували опису подій військового характеру під час кампаній 1591–1593 та 1594–1596 рр. й реконструювали розвиток подій походів повстанських військ, дій коронних армій та шляхетських загонів, перебігу низки битв. Однак варто зазначити, що вони часто некритично використовували різноманітні польські джерела кінця XVI ст., що подавали однобокий образ подій й часто мали на меті демонстрацію польських військ у якнайбільш позитивному світлі. Відзначено, що образи козацьких повстань 1590-х рр. у польській історіографії нерідко набирали форм патріотичних картин, які слугували б різноманітним практичним політичним цілям. Події кінця XVI ст. часто зображувались як протистояння цивілізації та варварства, державотворення та анархії, конструктивної праці та розбійництва і кровожерливості. Подібні підходи часто нерідко призводили до зростання міжнаціональної напруженості у відносинах між поляками та українцями, культивували різноманітні стереотипи, упередження і антипатії. Спроби переосмислення історії польськокозацького конфлікту та його причин часто тонули в політичних амбіціях та здавна укорінених шаблонах сприйняття зі спрощеним поділом світу на «своїх» та «чужих».