Російсько-українська війна в політиці пам'яті України (2014–2022)

Abstract

Актуальність теми зумовлена необхідністю глибокого наукового осмислення процесів трансформації політики пам'яті в Україні протягом 2014– 2022 років. Цей період ознаменувався докорінними змінами суспільної свідомості: під впливом збройної агресії Російської Федерації відбулася радикальна зміна – від остаточного прощання з радянськими міфами до формування нового національного наративу на основі героїзму спротиву та цінностей свободи. Війна Росії проти України являє собою не лише конвенційне військове протистояння, а й боротьбу за ідентичність та цивілізаційний вибір; Росія використовувала дезінформацію та маніпуляцію історичними фактами як інструменти виправдання агресії та формування викривлених гранд-наративів. Державна політика пам'яті еволюціонувала від тактичної комеморації (реактивних дій у відповідь на інформаційні атаки) до стратегічної (формування системної інфраструктури національної пам'яті). Вивчення досвіду 2014–2022 років є необхідним для розробки ефективних стратегій меморіалізації як в умовах триваючої війни, так і після завершення її активної фази, що робить тему дослідження важливою у науковому та суспільно-політичному вимірах. Об'єктом дослідження є політика пам'яті в Україні як сфера державноїінституціоналізації та реалізації політики пам'яті щодо подій російськоукраїнської війни у період 2014–2022 років. Метою роботи є комплексне вивчення інституційного, нормативноправового та соціокультурного вимірів державної політики пам'яті в Україні щодо російсько-української війни у період 2014–2022 рр. Для досягнення мети поставлено завдання: здійснити історіографічний огляд та проаналізувати джерельну базу; визначити теоретико-методологічні засади та концептуальний апарат дослідження; розкрити чинники, механізми та етапи еволюції національної пам'яті в Україні; з'ясувати інституційні засади формування політики пам'яті, проаналізувавши роль державних (Президент, КМУ, УІНП, Мінветеранів) та недержавних акторів; охарактеризувати формування нормативно-правової бази в умовах гібридної агресії РФ; дослідити владні комеморації через аналіз системи нагород, ритуалів та комеморативного календаря; систематизувати практики маркування символічного простору; розкрити освітні та просвітницькі виміри політики пам'яті. Хронологічні рамки дослідження охоплюють 2014–2022 рр. Нижня межа (лютий 2014 року) зумовлена початком російської окупації Криму, що спричинила якісні зміни в українській політиці пам'яті та актуалізувала необхідність інституційного осмислення новітньої війни. Верхня межа (лютий 2022 року) обумовлена початком повномасштабного вторгнення Росії, яке призвело до суттєвої трансформації інституційної архітектури і змістових акцентів політики пам'яті. Методологічна основа дисертації ґрунтується на принципах наукової об'єктивності, історизму, системності та міждисциплінарності. Базовим епістемологічним підходом обрано соціальний конструктивізм. Дослідження спирається на інтеграцію здобутків історичної науки, політології та міждисциплінарних студій пам'яті (memory studies). Застосовано інституційний, аксіологічний, соціокультурний, цивілізаційний, біографічний та безпековий підходи (зокрема концепт «мнемонічної безпеки»). Серед методів використано: та історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історикосистемний, контент-аналіз, дискурс-аналіз, метод кейс-стаді, біографічний та статистичний методи. Концептуальний апарат побудовано на розмежуванні понять «колективна пам'ять», «національна пам'ять», «культурна пам'ять» і «політика пам'яті». На основі синтезу підходів запропоновано авторське визначення: політика пам'яті України щодо російсько-української війни – це цілеспрямована, багаторівнева діяльність державних інституцій у синергії з громадянським суспільством, спрямована на забезпечення мнемонічної безпеки нації через деколонізацію символічного простору та героїзацію збройного спротиву. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в українській історіографії на рівні дисертаційного дослідження комплексно проаналізовано політику пам'яті щодо російсько-української війни в період до повномасштабного вторгнення. Класифіковано державні та недержавні інституції, що формують політику пам'яті. Здійснено класифікацію нормативноправових актів 2014–2022 років на дві функціональні групи: ті, що трансформували символічний простір (декомунізаційне законодавство), та ті, що формували комеморативні стандарти (статус ветеранів, термінологія війни). Проведено аналіз трансформацій суспільної свідомості через зіставлення даних соціологічних опитувань за досліджуваний період. Простежено взаємозв'язок між етапами політики пам'яті та цілеспрямованими діями Президентів України. Розроблено дворівневу періодизацію: загальну (чотири етапи еволюції державної політики пам'яті, 1991–2022 рр.) та спеціальну (п'ять етапів політики пам'яті саме про російсько-українську війну: спонтанна комеморація, законодавча інституалізація, інституційна консолідація, радикалізація меморіального дискурсу та кодифікація). Доведено паралельний, а не послідовний характер інституалізації пам'яті про війну. Проаналізовано зміни до шкільних програм та підручників з погляду візуального та текстового наративу. У дисертації встановлено, що еволюція державної політики пам'яті пройшла чотири етапи: 1991–2004 рр. – пошук балансу між національним становленням і радянськими реліктами; 2005–2010 рр. – активізація меморіальної політики, визнання Голодомору актом геноциду, створення УІНП; 2010–2013 рр. – регрес, повернення до радянських наративів; 2014–2022 рр. – радикальна трансформація під впливом Революції Гідності та збройної агресії РФ. Встановлено, що трансформацію зумовив комплекс детермінант чотирьох рівнів: історичних (колективні травми – Голодомор, сталінські репресії), суспільно-політичних (Революція Гідності та збройна агресія), державноінституційних (декомунізаційне законодавство, діяльність УІНП) та інформаційно-просвітницьких (система освіти, медіа, цифрові технології). Доведено, що до початку повномасштабного вторгнення 2022 р. Україна підійшла з уже сформованим базисом національної пам'яті як ресурсом суспільної стійкості. З'ясовано, що у 2014–2022 рр. було здійснено масштабну інституційну перебудову політики пам'яті, яка набула характеру багаторівневої системи: інститут Президента забезпечував концептуальне бачення та легітимізацію нового наративу, реформований УІНП перебрав роль ідеологічного модератора, новостворене у 2018 р. Міністерство у справах ветеранів інституціоналізувало статус захисника як центральної фігури героїчного наративу. На локальному рівні органи місцевого самоврядування перетворилися на активних суб'єктів меморіальної політики. Важливою рисою стала синергія державних інституцій та громадянського суспільства: волонтерські фонди, ветеранські спілки, музейні ініціативи (Національний музей Революції Гідності, Музей АТО в Дніпрі) сформували мережу недержавних акторів комеморації. Охарактеризовано процес формування нормативно-правової бази: декомунізаційний пакет 2015 р. із чотирьох законів трансформував символічний простір, а закони про статус ветеранів АТО/ООС та термінологію війни формували комеморативні стандарти. Водночас виявлено фрагментованість правового поля: понад 156 нормативно-правових актів від 19 органів влади; процедури надання статусу учасника бойових дій характеризувались надмірною бюрократизацією; формування переліку пам'ятних дат мало ситуативний характер. Досліджено владні комеморації: формування нового комеморативного календаря (День захисників і захисниць України 14 жовтня, День пам'яті захисників 29 серпня, День Героїв Небесної Сотні 20 лютого), оновлення нагородної системи (понад 150 захисників отримали звання Героя України) та еволюцію публічних церемоній від мілітарних демонстрацій до людиноцентричних перформансів. Масштаб маркування символічного простору виявився безпрецедентним: понад 51 000 перейменованих топонімів, 991 населений пункт, демонтовано близько 2 500 пам'ятників. Серед територіальних громад 69,6 % обрали меморіальні дошки, 66,4 % – перейменування вулиць. Простежено гібридну модель комеморації: держава задавала нормативні рамки, тоді як громадські ініціативи нерідко випереджали офіційні структури. Розкрито освітні та просвітницькі виміри політики пам'яті на трьох рівнях: формальної освіти, позаурочної діяльності та публічної просвіти. Встановлено концептуальну еволюцію підручників: від обережного опису подій «АТО» до запровадження дефініцій «російсько-українська війна» та «збройна агресія». Контент-аналіз чотирьох підручників виявив різні наративні та візуальні стратегії подачі теми війни. Синергія макронаративу підручників та персоналізованого досвіду позаурочних практик (шкільні музеї, зустрічі з ветеранами, дослідницька робота МАН) дозволила сформувати основи «постпам'яті» у покоління, що дорослішало в умовах гібридної війни, забезпечивши необхідний рівень мнемонічної стійкості суспільства. Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що запропонована дворівнева періодизація політики пам'яті може використовуватися УІНП та МКІП як аналітична рамка для планування меморіальних стратегій повоєнного періоду. Виявлена фрагментованість нормативно-правового поля (понад 156 актів від 19 органів влади) обґрунтовує потребу в його систематизації, актуальність якої підтверджена ухваленням у 2025 р. базового закону «Про засади державної політики національної пам'яті Українського народу». Результати порівняльного контент-аналізу чотирьох шкільних підручників, де виявлено різні наративні та візуальні стратегії подачі теми війни, можуть бути використані МОН для розробки методичних рекомендацій щодо висвітлення російсько-української війни у навчальній літературі. Матеріали дисертації можуть слугувати основою для підготовки спецкурсів з новітньої історії України, політології та музеєзнавства у закладах вищої освіти. суспільної діяльності. Предметом дослідження є процеси формування,