Рецепція суспільно-політичної діяльності Михайла Грушевського в історіографії кінця ХІХ – першої третини ХХ століття

Abstract

Доведено, що історіографічний аналіз багатогранної проблеми рецепції суспільно-політичної діяльності М. Грушевського в історіографії кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. довів недостатність попередніх спроб її дослідження. Залучені до роботи різнопланові джерельні матеріали уможливили реалізацію визначених мети і завдань. Сконструйований теоретико-методологічний інструментарій дозволив коректно проінтерпретувати різножанрові матеріали обговорення сучасниками громадського служіння М. Грушевського. З’ясовано, що поштовхом до осмислення сучасниками суспільно-політичної діяльності М. Грушевського став його переїзд до Львова на викладацьку роботу. Попри небажання займатися біжучою політикою, отримана посада перетворила професора на публічного інтелектуала, змушуючи висловлюватися стосовно назрілих проблем національного життя. Вже перші громадські виступи М. Грушевського показали його оригінальним мислителем, який має чітке розуміння національних пріоритетів і шляхів їх реалізації. Ці виступи отримали дедалі інтенсивніше обговорення з боку його сучасників – спочатку українських, а відтак і зацікавлених феноменом українського руху європейських оглядачів. Наголошено, що перша російська революція уможливила М. Грушевському поширити свою громадську діяльність на підросійські терени та зануритися в імперське обговорення «українського питання». Доведено, що найбільш зацікавлено до ідей професора поставилися українські оглядачі. За незначними винятками з-посеред представників партикулярно налаштованої галицької й наддніпрянської інтелігенції, вони були прихильними до його громадських ініціатив, стрижнем яких були ідеї соборності й демократизації всіх галузей суспільного життя. Це призвело до визнання М. Грушевського одним із лідерів українства, що знайшло вираз у метафорі Всеукраїнця. Натомість помітно радикалізувалася риторика російських і польських оглядачів суспільно-політичної діяльності М. Грушевського. Причиною цього стало зростаюче серед них переконання в перетворенні українського руху з регіонального феномену на помітний чинник європейської політики. В цій еволюції вони добачали ефект громадської праці професора. І хоча деякі російські ліберали намагалися знайти спільну мову з лідером українства, відмінності у баченні сторонами межі компромісу не залишало шансів на порозуміння. Доведено, що гвалтовність імперських переслідувань й медійні атаки російської і польської преси в роки Першої світової війни перетворили М. Грушевського на символ українського спротиву. В національному таборі на посилення рефлексії стосовно національного служіння історика вплинуло соборне відзначення його півстолітнього ювілею. В дописах вперше було доведено, що його творча праця мала потужний освідомлюючий вплив на суспільство. Наголошено, що злетом кар’єри Грушевського-політика стали роки Української революції, коли в українській публіцистиці по обидві сторони Збруча утвердилася метафора «батька Грушевського». Втім, тогочасна мода на соціалістичну риторику, федералістські й популістські гасла, що захопила також і визначного вченого, поступово сформували опозицію до його політичної програми в середовищі націоналістичних і консервативних інтелектуалів. Відверто вороже до публіцистичних виступів і політичної практики вченого поставилися носії малоросійської ідентичності й російські політики всіх партійних відламів, що масово змінили ліберальну риторику шовіністичною. Змагаючись у демонізації постаті опонента як руйнівника імперії Романових, вони профанували його громадську працю, виставляючи її інспірованою «історичними ворогами слов’янства» акцією. Доведено, що на еміграції М. Грушевський безуспішно намагався віднайти підтримку ідеї незалежної України, а відтак зосередився на осмисленні уроків Визвольних змагань. Ця рефлексія переконала його у слушності сповідуваних у молодості народницьких гасел й підштовхнула до пошуку компромісу з більшовиками з метою повернення на батьківщину. Зростання радянофільських настроїв в еміграційній публіцистиці вченого викликало голосне обурення як у середовищі колишніх однопартійців, так і опонентів з гетьманського й націоналістичного таборів, які таврували його «зміновіхівцем». Натомість в очах російських і польських оглядачів української політики М. Грушевський надалі залишався найбільш крупною політичною постаттю, яка символізувала успіхи українського руху. Це пояснює запеклість критики громадської практики вченого з боку лідерів ендецького і правомонархічного таборів. Більш спокійною риторикою вирізнялися радянські публіцисти, але й вони наголошували на поразці його як політика. Втім, всі оглядачі українського руху надалі визнавали вагомість громадської праці вченого як діяча не лише всеукраїнського, але й східноєвропейського масштабу. Виявлено, що особливістю останнього десятиліття життя М. Грушевського була цілковита відмова від політичної праці, що було головною умовою його повернення на Наддніпрянщину. Втім, відзначення 60-ліття вченого, «круглі» дати Української революції та мужнє протистояння академіка комуністичному режиму інтенсифікували обговорення його національного служіння. Вказано на існування двох протилежних, в оціночному плані, історіографічних дискурсів – радянського, що радикалізувався в своїх оцінках, й еміграційного, де поступово нормалізувалося осмислення громадської спадщини історика. Натомість представники націоналістичного, гетьманського і петлюрівського таборів надалі протиставляли успішність наукової праці академіка його «прорадянським» ідеям. Це призвело до устійнення антиномії «добрий історик – поганий політик». Доведено, що передчасна смерть М. Грушевського дала відлік новому етапу історіографічної рефлексії довкола феноменальності його служіння народу. З’ясовано, що процес осмислення спадщини вченого рухався від спроб перших рефлексій у некрологах до започаткування системних студій протягом другої половини 1930-х рр. Виявлено, що в меморіальній грушевськіані домінуючим дискурсивним трендом стало повернення і переосмислення метафор «будителя», «Всеукраїнця» і «батька». Водночас, українські опоненти з націоналістичного табору не пом’якшили принципових моментів своєї критики його політичних учинків: відмовившись від закидів про зраду ним національних інтересів, вони узасаднювали тезу про «доброго історика – поганого політика». З’ясовано, що західноєвропейські оглядачі або транслювали своїм аудиторіям тези національно-демократичної публіцистики (насамперед, чеські й німецькі інтелектуали), або продовжували традицію демонізації постаті Грушевськогополітика як руїнника узвичаєного традицією домінування імперських націй на українських землях (найбільше – ендеки й правомонархісти). Втім, як симпатики політичної акції М. Грушевського, так і її опоненти чи профанатори були одностайними в розумінні незамінності національної втрати.