Дихотомія мова – мовлення у лінгвістичній парадигмі: історичний і функціональний аспекти

Abstract

У статті досліджено дихотомію «мова – мовлення» як одну з ключових проблем сучасної мовознавчої парадигми в історичному та функціональному аспектах. Теоретичною базою роботи стали ідеї таких визначних лінгвістів, як Фердинанд де Соссюр, Вільгельм фон Гумбольдт, Олександр Потебня й ін., які приділяли особливу увагу соціальній природі мови, її зв’язку з мисленням та культурно-духовним розвитком народу. Схарактеризовано закономірності розвитку поглядів на зв’язок між мовою і мовлення в дослідженнях сучасних учених, як-от: Ф. Бацевича, А. Загнітка, Ю. Карпенка, М. Кочергана тощо. Підтверджено думку про те, що мова є не тільки засобом комунікації, а й важливим чинником національної ідентичності та носієм культурно-історичного досвіду. Вона функціює в тісному взаємозв’язку з суспільством, відображаючи його соціальну структуру та ціннісні орієнтації, тоді як мовлення постає як індивідуальна реалізація мовної системи в конкретних комунікативних ситуаціях. Важливо, що взаємодія мови й мовлення має динамічний характер і зумовлює розвиток як мовної системи, так і мовної поведінки носіїв. Мова – це історично сформований продукт суспільних сил, який акумулює духовний досвід народу, тоді як мовлення втілює особисте світобачення кожного індивіда. Різноманітність мов відіграє ключову роль у розвитку загальнолюдської думки, оскільки кожна мова є унікальним способом відображення картини світу. Отримані результати допомагають глибше усвідомити взаємозв’язок між мовою та мовленням, їхню роль у формуванні індивідуальної особистості та суспільства загалом. Вони також окреслюють можливі напрями подальших лінгвістичних досліджень у контексті сучасних суспільних трансформацій.