http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11561 Sun, 27 Sep 2026 19:41:06 GMT 2026-09-27T19:41:06Z http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11563 Название: Соціально-педагогічні основи становлення та розвитку закладів інтернатного типу в Закарпатті першої половини ХХ століття Авторы: Черепаня, Марія Тарасівна Краткий осмотр (реферат): У дисертаційній роботі здійснено ретроспективний аналіз становлення та розвитку закладів інтернатного типу в Закарпатті першої половини ХХ століття. Комплексний аналіз та критичне переосмислення наявних історикопедагогічних досліджень засвідчує актуальність проблеми розвитку та модернізації діяльності закладів інтернатного типу в Україні шляхом виокремлення, систематизації та актуалізації вітчизняного ретродосвіду, цілісність якого забезпечується шляхом його виявлення в різних регіонах нашої держави. Хронологічні межі наявних історико-педагогічних досліджень діяльності закладів інтернатної освіти в Закарпатті переважно визначаються періодом його входження до складу Радянського Союзу та сучасної України. Процес становлення та розвитку закладів інтернатного типу в Закарпатті першої половини ХХ століття відбувається в часі перебування закарпатських земель у складі різних європейських держав, що сприяло впровадженню власне європейського досвіду становлення інтернатної освіти, синтезу різноманітних підходів у реалізації європейських моделей суспільного виховання дітей, що й зумовлює актуальність дисертації. У роботі схарактеризовано джерельну базу дослідження, що дозволило виокремити такі групи документально-фактологічних матеріалів: 1) нормативні акти (закони, циркуляри, накази, розпорядження Міністерств, територіальних управлінь освітою та соціальною опікою тощо); 2) установчі документи (статути, положення, посадові інструкції тощо); 3) звітна інформація (статистичні дані про 3 кількість закладів інтернатного типу, вихованців, фінансові звіти та ін.); 4) навчально-виховна документація (класні журнали, табелі); 5) матеріали роботи конференцій, з’їздів, курсів підвищення кваліфікації працівників закладів інтернатного типу та ін.; 6) особові справи вихованців закладів інтернатного типу. Відповідно до хронологічних меж дослідження та об’єктивно-історичних умов виокремлено основні етапи у становленні та розвитку закладів інтернатного типу: І етап (1901 – 1919 рр.) – створення нормативно-правової бази для функціонування державних закладів інтернатного типу; ІІ етап (1919 – 1938 рр.) – удосконалення системи освітньо-виховної роботи в закладах інтернатного типу; ІІІ етап (1939 – 1944 рр.) – згортання педагогічної практики інтернатної освіти, поширення впливу на розвиток релігійних та громадських організацій. Уточнено сутність поняття «соціально-педагогічні основи процесу становлення та розвитку закладів інтернатного типу» як сукупність соціальних (рівень соціально-економічного розвитку суспільства, розвиток соціальних інститутів, державна політика в сфері соціальної опіки над дітьми, законодавче поле для створення закладів інтернатного типу, діяльність благодійних організацій та громадських об’єднань) і педагогічних (організація освітньовиховної діяльності інтернатних закладів різних типів, нормативно-правове забезпечення діяльності закладів соціальної опіки, підготовка кваліфікованих педагогічних кадрів, зміст освіти та виховання в закладах інтернатного типу) умов, які призвели до змін у діяльності закладів інтернатної освіти в залежності від соціальної та освітньої політики держав, до складу яких входило Закарпаття в першій половині ХХ століття умов. Обґрунтовано соціально-педагогічні основи процесу становлення та розвитку закладів інтернатного типу в Закарпатті відповідно до розробленої періодизації та з урахуванням змін державно-територіального підпорядкування регіону: І етап: 1) соціально-економічні та демографічні чинники, наслідком яких стало зростання кількості дітей-сиріт, у тому числі й соціальних, а також дітей з вадами фізичного та розумового розвитку, які потребували спеціальних умов 4 розвитку та виховання, підвищення рівня дитячої смертності; 2) прийняття Закону VІІІ «Про державні дитячі притулки» (1901), Закону ХХІ «Про дітей, які досягли 7-річного віку та потребують державної допомоги» (1901), що регламентували створення, фінансове забезпечення та функціонування дитячих притулків, будинків та інших закладів інтернатного типу; 3) врегулювання на законодавчому рівні питання зарахування дітей-ромів до закладів інтернатного типу (Розпорядження Угорського Королівського Міністерства внутрішніх справ № 84010-1916 «Про прийняття циганських дітей-сиріт до дитячих притулків» (1916)); 4) розвиток різних форм благодійництва на підтримку закладів інтернатного типу; 5) створення мережі державних дитячих притулків, дитячих поселень, сиротинців та інших форм суспільного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і дітей, які у зв’язку з особливостями фізичного та розумового розвитку, потребували особливих умов догляду та виховання; ІІ етап: 1) соціально-економічні чинники, наслідком яких стало зростання кількості дітей-сиріт, у тому числі й соціальних, у зв’язку з втратою годувальників у роки І Світової війни; низький рівень медичного забезпечення та культури гігієни, особливо у віддалених та гірських районах краю, що призвів до поширення різноманітних захворювань; 2) створення адміністративних підрозділів у 1919 р. шкільного реферату, який координував діяльність з питань освіти та шкільництва, та у 1920 р. реферату соціальної опіки, який здійснював опіку над дітьми, молоддю, ветеранами війни, а також виконував функції соціального захисту населення краю; 3) діяльність закладів інтернатного типу паралельно регламентувалася вже діючими австро-угорськими законами та новими законами (Закон 256 «Про захист дітей-сиріт та дітей, народжених поза шлюбом» (1921), Закон 56 «Про всиновлення» (1928), Закон 29 «Про державний захист дітей-сиріт та дітей, народжених поза шлюбом» (1930)), які визначали вимоги до діяльності інтернатних закладів, їх організацію та управління, здійснення державного контролю над їх діяльністю; 4) у сфері соціальної опіки та виховання ромського населення реалізовано проект створення першої державної 5 початкової школи для дітей-ромів; 5) подальшого розвитку набула підтримка закладів інтернатного типу державними установами (Земельна опіка над молоддю з її дванадцятьма районними філіями) і благодійними фондами та організаціями (Чехословацький Червоний Хрест, Охорона матерів і дітей, Масарикова Ліга проти туберкульозу, Союз чехословацьких скаутів та ін.); ІІІ етап: 1) політичне відновлення законів угорського уряду, які діяли до Тріанонського договору (1919); 2) початок Другої світової війни; 3) поглиблення економічної та демографічної криз, що вплинуло на кадрове та матеріальнотехнічне забезпечення освітнього процесу в інтернатних закладах; 4) поширення впливу на розвиток інтернатної освіти релігійних та громадських організацій Угорщини (Ліга захисту дітей, «Левенте», «Угорець за угорця» та ін.) у забезпеченні життєдіяльності дитячих будинків та інших закладів інтернатного типу. Визначено особливості організації, підпорядкування та управління, кадрового забезпечення та змісту діяльності закладів інтернатного типу Закарпаття досліджуваного періоду: І-й етап – організація: Державний дитячий будинок у м. Мукачево (1901), до структури якого входили: Державний дитячий притулок для дітей з відхиленнями у розумовому та психічному розвитку у м. Надь Севлюш, Державний притулок для глухонімих у м. Ужгород, дитячі поселення (за наявності лікаря, школи, не менше 30-ти сімей), оздоровчий притулок у с. Поляна, притулки для новонароджених дітей; підпорядкування: Міністерство внутрішніх справ Угорщини, Головне управління захисту дітей, Державний нагляд за дитячими притулками; управління: директор – головний лікар, окружний лікар, окружний інспектор, громадський представник (переважно жінки), регіональна рада дитячого притулку у м. Мукачево (представники окружних рад, органів громадського самоврядування, керівників дитячих притулків), державна рада захисту дітей у м. Будапешт (представники регіональних рад дитячих притулків і міністерства внутрішніх справ ); кадрове забезпечення: наявність документу про педагогічну освіту для роботи в народних школах, організація курсової 6 підготовки вихователів для роботи з новонародженими, самоосвітня діяльність з вивчення медичної та методичної літератури; зміст діяльності: реалізація основних положень законів «Про дошкільне виховання» (1891), «Про народну освіту» (1868); підтримка обдарованих вихованців; облік дітей-ромів та визначення їх соціального статусу; влаштування дітей немовлячого віку та забезпечення обов’язкового грудного вигодовування шляхом спільного поселення матері і дитини; пріоритетність морального та трудового виховання. ІІ-й етап – організація: розширення вже існуючої мережі такими закладами – Державний притулок для калік у м. Мукачево, Державна школа-інтернат для сліпих дітей у м. Мукачево, допоміжні школи/класи для відстаючих дітей, інтернати при закладах освіти (горожанських школах, гімназіях, семінаріях тощо), приватні дитячі притулки, релігійні дитячі притулки («Erzsébet», «Свята родина», «Алумнеум і Конвікт»), притулки для незаміжніх матерів, оздоровчі колонії (с. Кваси, с. Анталовці); підпорядкування: Міністерство соціальної опіки у м. Прага, Цивільна управа Підкарпатської Русі в м. Ужгород, Реферат шкільної управи, Реферат соціальної опіки; управління: директор-головний лікар, завідувачі структурних підрозділів, шкільний інспектор, інспекторат з питань роботи шкіл та закладів для дітей з відхиленнями, наглядова рада з питань опіки та піклування (представники влади, судових органів, громади); кадрове забезпечення: наявність посвідчення про вчительські кваліфікаційні іспити, удосконалення спеціальної підготовки фахівців та підвищення професійної кваліфікації шляхом організації стажування, педагогічних курсів, участі у педагогічних та соціально-лікувальних з’їздах, конференціях, наповнення бібліотечних фондів науковою та методичною літературою тощо, висвітлення проблем виховного та дидактичного змісту у діяльності закладів інтернатного типу у фахових журналах; зміст діяльності: реалізація основних положень «Малого шкільного закону на Чехах» (1921), у тому числі й у роботі спеціалізованих шкіл-інтернатів для дітей з вадами розвитку; запровадження індивідуального навчання; надання можливості рідномовного навчання та виховання шляхом створення дитячих поселень з урахуванням мовно-культурного середовища, в якому діти народилися 7 (русинського, угорського, словацького тощо); попередження та протидія дитячому жебракуванню; створення консультативних центрів для профілактичної та просвітницької роботи з молодими матерями («Охорона матері і дитинства», «Нашим дітям»); підготовка вихованців до дорослого життя шляхом одержання освіти, в тому числі й вихованцями з вадами слуху та зору, набуття ними навичок по самообслуговуванню, навичок з ведення господарства, городництва, виноградарства та садівництва, а також здобуття професійних навичок з кравецького, взуттєвого, столярного та ін. ремесла; участь вихованців у заходах, організованих у межах громад, на території яких діяли дитячі будинки, притулки, поселення тощо. ІІІ-й етап – організація: зберігається таж сама, що й на попередніх етапах; підпорядкування: Міністерство внутрішніх справ Угорщини, регентський комісаріат Підкарпаття в м. Ужгороді; управління: директор – головний лікар, керуючий дитячим поселенням, головний окружний директор, окружний сирітський суд; кадрове забезпечення: наявність посвідчення про кваліфікацію вихователя, вчителя початкової або горожанської школи, запровадження дворічних курсів фахівців з охорони дитинства; зміст діяльності: реалізація змісту закону «Про народну освіту» (1868); організація благодійних акцій, трудове виховання та професійна підготовка; релігійне та патріотичне виховання. Встановлено, що основними тенденціями процесу становлення та розвитку закладів інтернатного типу Закарпаття першої половини ХХ століття були: чітка регламентація діяльності закладів інтернатного типу законодавчими та нормативно-правовими актами держав, до складу яких вони входили, забезпечення їх наступності в межах державно-територіального перепідпорядкування закарпатських земель; забезпечення права дитини виховуватися в сімейному або наближеному до сімейного середовищі; реалізація права дитини на медичне забезпечення, лікування та оздоровлення; поступове розширення мережі закладів інтернатного типу з урахуванням специфіки контингенту вихованців; підтримка обдарованих вихованців; впровадження нових методик навчання дітей з особливими потребами; спрямованість закладів 8 інтернатного типу на професійну орієнтацію вихованців, їх реалізацію та самореалізацію в соціальному середовищі після перебування в інтернатному закладі; співпраця інтернатних установ з місцевими громадами, релігійними та благодійними організаціями, фондами, тощо. Актуалізовано конструктивний ретродосвід діяльності закладів інтернатного типу в Закарпатті першої половини ХХ століття в умовах реформування сучасної інтернатної освіти в Україні: оптимізація мережі закладів інтернатного типу; створення умов для альтернативних форм суспільного виховання дітей-сиріт та дітей без батьківської опіки; проведення широкомасштабної просвітницької та профілактичної роботи, спрямованої на попередження соціального сирітства; удосконалення змісту підготовки вчителів у контексті впровадження інклюзивної освіти шляхом вивчення навчальних дисциплін, які б знайомили з методикою навчання та виховання дітей, що потребують інклюзивної освіти; розширення співпраці закладів інтернатного типу із місцевими громадами з метою подальшої інтеграції вихованців у суспільне життя. Наукова новизна і теоретичне значення результатів на основі системного ретроспективного аналізу досліджено соціально-педагогічні засади становлення та розвитку закладів інтернатного типу Закарпаття першої половини ХХ століття в системі трансформаційних змін, які відбувалися в контексті державно-територіального перепідпорядкування закарпатських земель (перебування у складі Австро-Угорської імперії, Чехословацької республіки, Угорщини); охарактеризовано умови, які впливали в хронологічних межах дослідження, на процес становлення та розвитку закладів інтернатного типу: соціальні і педагогічні; обґрунтовано періодизацію процесу становлення та розвитку інтернатних закладів Закарпаття першої половини ХХ століття: І етап (1901 – 1919 рр.) – створення нормативно-правової бази для функціонування державних закладів інтернатного типу; ІІ етап (1919 – 1938 рр.) – удосконалення системи освітньо-виховної роботи в закладах інтернатного типу; ІІІ етап (1939 – 1944 рр.) – згортання педагогічної практики інтернатної освіти, поширення 9 впливу на розвиток релігійних та громадських організацій; з’ясовано вплив на становлення та розвиток інтернатної освіти законодавства європейських країн (Австро-Угорщини, Чехословаччини, Угорщини), до складу яких територіально (за хронологією) належали сучасні закарпатські землі; визначено особливості організації, підпорядкування та управління, кадрового забезпечення та змісту діяльності закладів інтернатного типу Закарпаття досліджуваного періоду та систематизовано основні тенденції в їх розвитку відповідно до розробленої періодизації. До актуальної науково-дослідницької площини введено маловідомі архівні джерела та нормативно-правові документи, які значно збагачують джерельну базу вітчизняної історико-педагогічної науки. Подальшого розвитку набули конструктивні ідеї з досвіду діяльності закладів інтернатного типу Закарпаття першої половини ХХ століття, що відкриває нові можливості в сфері викладання історії педагогіки, підготовки педагогів до роботи в закладах інтернатного типу, а також у сфері реформування системи закладів інтернатної освіти. Практичне значення дослідження полягає в тому, що обґрунтування соціально-педагогічних основ, виявлення особливостей і тенденцій процесу становлення та розвитку закладів інтернатного типу Закарпаття першої половини ХХ століття дозволяє забезпечити об’єктивне трактування низки історичних подій, фактів щодо її організації і змісту залежно від державно-територіального підпорядкування з урахуванням полікультурності регіону. Основні положення та висновки проведеного дослідження відображено в навчально-методичному посібнику «Початкова школа Закарпаття: методичні вказівки до вивчення теми «Соціально-педагогічні основи становлення та розвитку закладів інтернатного типу в Закарпатті» і впроваджено в навчальний процес підготовки майбутніх учителів початкових шкіл та викладачів педагогіки. Wed, 01 Jan 2020 00:00:00 GMT http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11563 2020-01-01T00:00:00Z http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11562 Название: Іншомовна підготовка майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей у закладах вищої освіти України (друга половина ХХ - початок ХХІ століття) Авторы: Овчаренко, Лілія Романівна Краткий осмотр (реферат): Дисертація присвячена ретроспективному аналізу іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей, що здійснювалася впродовж другої половини ХХ та на початку ХХІ ст., і на цій основі визначено перспективні напрями та педагогічні умови активізації процесу професійно орієнтованого навчання іноземних мов у закладах вищої освіти України. Схарактеризовано науково-теоретичні засади дослідження та визначено його поняттєво-категоріальний апарат. Вивчення процесу організації та здійснення іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей в досліджуваний період потребувало застосування таких наукових підходів: системного, діяльнісного, особистісно орієнтованого та компетентнісного. Розкрито сутність і зміст основних термінів понятєвокатегоріального апарату, як-от: «професійно орієнтоване навчання іноземних мов», «іншомовна професійна компетентність», «комунікативна компетенція», «міжкультурна компетенція». На підставі найбільш значущих характеристик запропоновано авторське визначення іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей як системно організованого процесу орієнтації мети, змісту, форм, методів і засобів навчання та виховання на майбутню педагогічну спеціальність, що уможливлює розвиток у студентів засобами іноземної мови професійно орієнтованих знань, умінь і навичок мовно-мисленнєвої діяльності, підвищення рівня їхньої комунікативної та міжкультурної компетенцій. Результат такого освітнього процесу дає змогу випускникам педагогічних закладів вищої освіти ефективно виконувати професійні функції та завдання, зокрема й з використанням іноземної мови. З’ясовано, що іншомовна підготовка майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей передбачає інтеграцію іноземної мови з соціальногуманітарними та професійно орієнтованими навчальними дисциплінами з метою отримання випускниками педагогічних закладів вищої освіти додаткових професійних знань й умінь і формування у них професійно важливих компетенцій та якостей особистості. При цьому, іноземна мова виступає, з одного боку, важливим чинником особистісного розвитку, а з іншого – ефективним засобом підвищення рівня професійної компетентності, інваріантними складовими якої є комунікативна та міжкультурна компетенції, що дозволяє здійснювати іншомовне спілкування в різних сферах і ситуаціях професійно-педагогічної діяльності. Аналіз наукових джерел дозволив сформулювати загальну мету іншомовної підготовки в педагогічному закладі вищої освіти – формування у майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей іншомовної професійної компетентності, інваріантними складовими якої є комунікативна та міжкультурна компетенції, оволодіння іноземною мовою як засобом кроскультурного спілкування для здійснення успішної професійно-педагогічної діяльності. Узагальнена мета іншомовної підготовки студентів нами диференціюється як комунікативна (формування готовності до іншомовної комунікації), особистісно орієнтована (розширення світогляду, підвищення рівня загальної культури й освіти за допомогою іноземної мови) та професійно орієнтована (використання іноземної мови як інструменту в майбутній професійно-педагогічній діяльності). Охарактеризовано основні принципи організації ефективної іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей у педагогічному закладі вищої освіти, а саме: розвивальний характер учіння; активність та діяльнісний характер навчання; індивідуалізація; автономність; функціональність; новизна; концентрованість; баланс лінгвістичних і нелінгвістичних знань; перенесення комунікативних стратегій з рідної мови; ситуативність; прагнення до подолання мовних і культурних бар’єрів; позитивна емоційність; врівноваженість усвідомленого вивчення іноземної мови й неусвідомленого володіння нею; внутрішня системність; поліфункціональність вправ; колективна взаємодія; діалог культур. Виокремлено важливі історичні етапи розвитку системи іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей у досліджуваний період, які регламентовані засадничими нормативно-правовими документами: І етап – установчо-трансформаційний (40-і – 50-і рр. ХХ ст.) – постановою Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення вивчення іноземних мов» (3 жовтня 1947 р.) і законом «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР» (28 грудня 1958 р.); ІІ етап – конструктивнопошуковий (60-і – 70-і рр. ХХ ст.) – постановами Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення вивчення іноземних мов» (27 травня 1961 р.) та «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та подальший розвиток загальноосвітньої школи (20 червня 1972 р.); ІІІ етап – розвивальнорозбудовчий (70-і – 80-і рр. ХХ ст.) – постановою Ради Міністрів СРСР «Про заходи з подальшого вдосконалення вищої освіти в країні» (18 липня 1972 р.) та постановами Верховної ради СРСР «Про основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи» (12 квітня 1984 р.) і Ради Міністрів СРСР «Основні напрями перебудови вищої і середньої спеціальної освіти в країні» (1 червня 1986 р.); ІV етап – реформаційно-євроінтеграційний (90-і рр. ХХ ст. – 20-і рр. ХХІ ст.) – Законами України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. і 5 вересня 2017 р. та імплементацією статей Закону України «Про вищу освіту» від 01 липня 2014 р. щодо іншомовної підготовки здобувачів вищої освіти (наказ МОН України від 15 жовтня 2020 р. № 1274 «Про затвердження Умов прийому на навчання для здобуття вищої освіти в 2021 році»). Зазначені етапи характеризують різні часові відрізки досліджуваного періоду та залежать від зміни ставлення до викладання іноземних мов у педагогічних ЗВО з боку суспільства і держави. Виявлено наступність і тенденції, характерні для кожного з цих етапів, а також відмінності у цілях і методиці навчання іноземних мов, змістовому відборі дидактичних одиниць, що відображали соціокультурні реалії, та використанні міжпредметних зв’язків. Виявлено особливості трансформації змісту та розвитку методики професійно орієнтованого навчання іноземних мов студентів педагогічних закладів вищої освіти у радянський період (50-і рр. ХХ – 1991 р.), а також розкрито особливості та з’ясовано проблеми іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей у пострадянський період (1991 – 2020 рр.). Визначено й обґрунтовано основні педагогічні умови активізації процесу іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей: 1) формування професійної мотивації вивчення іноземної мови; 2) створення міжкультурно-орієнтованого освітнього простору; 3) реалізація міждисциплінарних зв’язків іноземної мови з соціально-гуманітарними та професійно орієнтованими навчальними дисциплінами; 4) паритетне включення в зміст іншомовної освіти творів, що містяться у вітчизняній та зарубіжній культурній спадщині; 5) використання діалогу як основного методу іншомовного навчання; 6) урахування регіонального соціокультурного компонента у процесі іншомовної підготовки; 7) розвиток навичок безперекладного читання; 8) формування мислення іноземною мовою; 9) формування елементів інформаційної культури у процесі навчання іноземної мови. Наукова новизна і теоретичне значення одержаних результатів полягають в тому, що вперше в окреслених хронологічних межах: – на основі системного ретроспективного аналізу досліджено теорію і практику іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей у закладах вищої освіти України; – здійснено історіографічний аналіз проблеми, обґрунтовано теоретичні аспекти іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей, уточнено зміст ключових понять і категорій дослідження (іншомовна підготовка, іншомовна професійна компетентність, комунікативна та міжкультурна компетенції); – з урахуванням суспільно-політичних, соціально-економічних і соціокультурних чинників обґрунтовано періодизацію розвитку іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей у закладах вищої освіти України: І етап – установчо-трансформаційний (40-і – 50-і рр. ХХ ст.); ІІ етап – конструктивно-пошуковий (60-і – 70-і рр. ХХ ст.), ІІІ етап – розвивально-розбудовчий (70-і – 80-і рр. ХХ ст.), ІV етап – реформаційноєвроінтеграційний (90-і рр. ХХ ст. – 20-і рр. ХХІ ст.); – розкрито організаційно-методичні засади іншомовної підготовки учителів нефілологічних спеціальностей у радянський та пострадянський періоди, зокрема у площині трансформації змісту та розвитку методики професійно орієнтованого навчання іноземних мов; – визначено педагогічні умови активізації та перспективні напрями вдосконалення іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей у закладах вищої освіти України. Подальшого розвитку набули: конструктивні ідеї та теоретичні положення про професійно орієнтовану іншомовну підготовку майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей, що розширює межі вивчення проблеми та відкриває перспективи у реформуванні системи вищої педагогічної освіти. Практичне значення результатів дослідження полягає у визначенні основних педагогічних умов активізації процесу іншомовної підготовки студентів нефілологічних спеціальностей у педагогічних закладах вищої освіти України; вдосконаленні структури й оновленні змісту навчальної дисципліни «Іноземна мова (англійська)» для вчителів нефілологічних спеціальностей; підготовці методичних рекомендацій щодо використання сучасних технологій навчання іноземних мов і створення професійно орієнтованого іншомовного середовища, оптимального для функціонування системи організаційнометодичного й інформаційно-технологічного забезпечення іншомовної підготовки майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей. Подальші наукові пошуки доцільно спрямувати на вивчення особливостей процесу формування культурної ідентичності та толерантності майбутніх педагогів засобами іноземної мови; пошуку шляхів активізації процесів соціалізації, інкультурації, акультурації студентської молоді у процесі іншомовної підготовки; підготовці викладачів ЗВО до формування у майбутніх учителів нефілологічних спеціальностей комунікативної та міжкультурної компетенцій та ін. Wed, 01 Jan 2020 00:00:00 GMT http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11562 2020-01-01T00:00:00Z